Торік їздили ми зі старшим сином в Санкт-Петербург на травневі свята. Тоді йому було три роки. Дивно разом відкривати улюблений місто, бачити дитячими очима те, на що раніше не звернув би уваги — чи звернув би, але з усією своєю «дорослої» розсудливістю не побачив би веселого або нового.
Побували ми в океанаріумі, де розмовляє з відвідувачами справжній робот, Яромиру дали потримати на долоні живу морську зірку і загадати бажання. Ми побачили, як швидко, виявляється, черепахи бігають за шматочком огірка. Захопилися трюками морських котиків і аквалангістів.
Погодували кізок в зоопарку, помилувалися крихітними мавпочками і величезними папугами. Побували на Петропавлівці, коли там знімали історичне кіно, бачили, як опівдні палять із старовинних гармат. Побували і в Виборзі, у «Аврори», погуляли в Олександрівському саду в Пушкіні.
Але найулюбленішим місцем сина в Пітері виявився музей військової техніки, де під відкритим небом можна поторкати всі знаряддя, залізти на стілець навідника, уявити собі, як подаєш снаряди.
На зворотному шляху в Купчино, де ми гостювали у друзів, купили дітям немудрящі сувеніри. Яромиру дісталося яйце з сюрпризом, в якому опинився іграшковий перстень. Син натягнув і не знімає. Вмовляю його, що кільця носять тільки дівчинки, — показує мені книжку, де намальовані королі з перснями на руках. Гаразд, погоджуюсь, що королі теж носили кільця, доводиться відстати від сина.
Їдемо в електричці, до сина пристає якась бабуся з докором каже йому:
— Хлопчику, навіщо ти надів кільце, ти хіба не знаєш, хто носить обручки?
Яромир незворушно відповідає:
— Знаю, дівчатка і принци.